Як підтримати учнів із дислексією? Ключ до навчання — розуміння 

Ще донедавна в українських школах можна було почути: «Учениця просто лінива», «Учень не старається», «Нічого страшного. Переросте». Та сьогодні ми вже знаємо: дислексія не має нічого спільного з лінощами чи рівнем інтелекту. Це особливість мозку, який сприймає й обробляє графічні символи в інший спосіб. Такі діти часто надзвичайно креативні, мислять образно, просторово, логічно, але стикаються із труднощами під час читання та письма. 

Італійський педагог Філіппо Барбера, автор книги «Дислексія. Що робити? Чого робити не можна!», стверджує: «Дислексія — це не замуровані двері, а двері з подвійним замком. Щоб їх відчинити, треба дібрати ключ». Знайти цей ключ — завдання вчителя. І пошук завжди починається з розуміння. 

Коли час звернути увагу 

Першим, хто помічає труднощі, часто є саме вчитель. Дитина читає повільно, плутає літери, переставляє місцями склади, губить рядок, уникає читання вголос або швидко втомлюється. Їй важко римувати слова, розрізняти подібні звуки, зосереджуватися на рядках. 

Учитель не ставить діагнозів — він спостерігає, підтримує, фіксує. Якщо труднощі стабільні, варто порадити батькам звернутися до інклюзивно–ресурсних центрів (ІРЦ). Але чекати на офіційний висновок необов’язково: підтримку можна почати вже сьогодні. Іноді достатньо трохи змінити спосіб подання матеріалу, зменшити обсяг завдань, зробити інструкції більш чіткими — і дитина знову відчує, що здатна вчитися. 

Індивідуальний навчальний план (ІНП): жива карта підтримки 

ІНП — не формальність, не папір «для галочки». Це жива карта руху дитини, вона фіксує, які адаптації допомагають, які інструменти працюють, і визначає, як оцінювати прогрес. У центрі цього плану — сильні сторони дитини. Саме від них і слід відштовхуватися. 

Учитель, його асистент, батьки й фахівці ІРЦ разом визначають цілі, способи адаптації, компенсаторні засоби та зони зростання. Документ переглядають щонайменше раз на семестр — адже діти зростають, і з ними змінюються потреби. Усе просто: якщо ІНП працює, дитина не лише навчається, а й розквітає. 

Педагогіка поваги і довіри 

Навчання дитини з дислексією починається не з підручника — а з атмосфери, у якій не страшно помилитися. Учитель, який перш за все бачить не проблему, а потенціал дитини, уже подолав половину шляху до успіху. 

Повага до індивідуального темпу, створення безпечного простору, виявлення щирого інтересу до особистості — ось справжня методика. Коли дитина відчуває довіру, її мозок припиняє боротися із тривогою і вмикає цікавість — а значить, навчання стає можливим. 

Основні принципи: 

• Повага до темпу дитини. Не квапити! 
• Безпечна атмосфера. Ні глузуванню! Ні «читаємо на оцінку»! 
• Орієнтування на сильні сторони: малювання, логіка, уява. 
• Поступовість і повторення — маленькі кроки ведуть до великих результатів. 
• Мультисенсорність: навчаємо, використовуючи зір, слух, рух, дотик. 

Як адаптувати завдання і матеріали 

Адаптація — це не «спрощення», а переосмислення. Учитель, який адаптує завдання, не полегшує навчання — він відкриває двері до нових можливостей. 

Для дитини з дислексією деталі вирішують усе: розмір шрифту, довжина речень, зрозумілість інструкції. Це не дрібниці — це спосіб зробити знання доступними. 

Текст:

Використовуйте шрифти без засічок (Arial, Verdana, Lexend) або спеціальні (OpenDyslexic, Inclusion UKR). Оптимальний кегль — 14 –16 pt, широкі береги, ліве вирівнювання. Уникайте переносів. Сторінка має «дихати»: короткі абзаци, максимум 60 символів у рядку. Іконки, кольори, схеми — це не прикраси, а «дорожні знаки» для мозку. 

Вимоги до завдань:  

Завдання мають бути короткі, інструкції чіткі — усні та письмові. Обсяг слід зменшити, але не за рахунок змісту. Треба передбачати додатковий час на виконання. Використовувати альтернативні форми перевірки: усна відповідь, проєкт, гра. І найважливіше — ніколи не змушуйте дитину читати вголос перед однокласниками. Це може негативно вплинути на її самооцінку і залишити слід на все життя. 

Компенсаторні інструменти — це про рівність 

Аудіокнижки, рідери, спеціальні програми — генератори голосу — це не поблажка. Це надання права на рівний доступ до знань. Коли дитина слухає текст, а не читає його, вона так само знайомиться зі змістом, як і решта учнів. Графічні схеми, піктограми, роздруківки з великим інтервалом — усе це полегшує сприйняття. Частіше повторюйте школярам класу: «Ми всі вчимося по-різному». Така позиція формує прийняття, повагу й людяність — найважливіші цінності соціуму. 

Гра як терапія 

Гра — це не просто розвага, це мова дитинства, завдяки якій навчання стає природним. Ігрові вправи знімають напругу, повертають втрачений інтерес, дають право на помилку. Під час гри діти тренують пам’ять, увагу, слух, мовлення і водночас відчувають радість від самого захопливого процесу. 

Спробуйте прості, але дієві ігри: 

• «Спіймай риму!» — дає змогу відчути мелодійність мови; 
• «Знайди перший звук» — тренує фонематичний слух; 
• «Поділи слово на склади» — дає можливість відчути ритм; 
• «Склади слово» — формує навичку злиття звуків; 
• «Кольорові склади» — додає візуальну підтримку; 
• «Швидко називай картинку» — активізує автоматизм; 
• «Мовленнєва гімнастика» — дає змогу вивчити веселі прості скоромовки. 

Усе, що потрібно, — трохи фантазії і бажання бачити в кожній дитині не проблему, а її потенціал. 

Мотивація і самооцінка 

Дитина з дислексією часто чує: «Треба більше старатися». Але річ не в тім! Причина в механізмі сприйняття. І майте на увазі: хвалити треба не за результат, а за зусилля! «Ти сьогодні впевненіше читав!», «Мені сподобалось, що ти не здалася». Такі слова лікують.

Не порівнюйте дитину з іншими — порівнювати можна лише з її учорашньою версією. Створюйте ситуації маленьких перемог: наприклад, коли вона сама впоралася, хай навіть із коротким текстом. Кожен успіх додає віри: «Я можу». 

Співпраця з батьками 

Дорога до розуміння починається з довіри. Починайте розмову з батьками, акцентуючи увагу на сильних сторонах дитини: «Ваш син уміє добре мислити логічно. Є труднощі із читанням, але ми можемо допомогти йому разом». 

Пропонуйте конкретні кроки: вправи, аудіокнижки, звернення до ІРЦ. Батьки не потребують звинувачень — вони потребують орієнтирів. Коли вони бачать у вчителеві партнера, дитина отримує подвійну підтримку — і вдома, і у школі. 

Оцінювання з повагою 

Оцінюйте не швидкість, а розуміння. Дайте змогу демонструвати знання усно за допомогою проєкту чи творчих вправ. Попереджайте заздалегідь про адаптації — це формує впевненість, а не страх. Мета школи — допомогти кожному знайти свій шлях до знань. 

Найважливіше — довіра 

Навчання починається не із вправ і тестів, а з погляду вчителя. З погляду, в якому дитина бачить: «Тобі тут можна бути собою. Ти — не проблема. Ти — учень, який може». 

Рекомендоване читання 

Філіппо Барбера. «Дислексія. Що робити? Чого робити не можна!»
Практичний посібник, у якому поєднано досвід учителя, науковця й людини, що знає дислексію зсередини. У книзі — реальні історії, вправи, поради, методичні рекомендації. Це книжка про те, що навчати — це означає вірити. І кожен учитель повинен знайти ключ, щоб відчинити двері із подвійним замком. 

Команда ВГ «Кенгуру», Юлія Єрьоменко, Олена Ольховська