Василь Стус: символ та історична постать дисидентського руху в Україні

Василь Стус, як і Тарас Шевченко, прожив лише 47 років. Шевченко писав про «нашу не свою землю», а Стус називав Україну «рідною чужиною». За своє життя Василь Стус створив кілька поетичних збірок, але більшість його творів не могли бути опубліковані за радянських часів через його політичні переконання та репресії. Серед його збірок відомі такі:

1. «Круговерть» (1965, не опублікована за життя) – перша збірка, заборонена радянською цензурою. Твори з неї пізніше увійшли до інших видань.
2. «Зимові дерева» (1970) – одна з найвідоміших збірок, завершена під час заслання. Вона стала символом боротьби за свободу творчості та думки. 
3. «Веселий цвинтар» (1971) – збірка, у якій поет поєднує теми втрат, смерті й поневірянь із сарказмом та іронією.
4. «Час творчості» (1972) – поезії цього періоду відзначаються екзистенційною глибиною, створені в часи ізоляції та заслання.
5. «Палімпсести» (1971–1979) – найважливіша збірка, написана під час ув’язнення в радянських концтаборах, де відображена духовна незламність та глибоке філософське бачення життя.
6. «Дорога болю» – збірка, видана посмертно в 1990 році, що містить вірші, написані в умовах ув’язнення та заслання.

Поезія Василя Стуса вирізняється глибоким філософським змістом, емоційною насиченістю та сильним патріотичним духом. Його творчість характеризують такі особливості:

1. Екзистенціалізм та трагічний пафос: Стус глибоко замислюється над людським існуванням, долею особистості та сенсом життя. Його поезія наповнена екзистенційними роздумами про сутність буття, страждання та моральний вибір.

ФІОЛЕТ – Напевне, так і треба feat Маргарита Тишкевич

2. Боротьба за свободу: у своїх віршах Стус неодноразово звертається до теми боротьби за особисту та національну свободу. Його поезія переповнена любов’ю до України та глибоким болем за її страждання, спричинені політичними репресіями.

Паліндром – не дожив (OST “Ваш Василь”)

3. Символізм та метафоричність: Стус майстерно використовує багатий арсенал символів та метафор, щоби передати складні емоції та глибокі філософські ідеї. Природа, людина та духовний світ у його поезії набувають символічного змісту, розкриваючи багатогранність людського буття.

Цвинтар душ

4. Інтимна лірика: попри масштабні філософські теми, багато поезій Стуса вирізняються глибоко особистим характером. У них відчуваються мотиви самотності, відчаю, внутрішньої боротьби та незламності духу.

Не любити тебе

5. Мотиви вигнання та ізоляції: через своє ув’язнення та репресії радянської влади Стус створив чимало віршів про ізоляцію та відчуття відчуженості. Ці мотиви додають його поезії трагічного та водночас героїчного забарвлення.

У цьому полі, синьому, як льон

Літературознавиця Михайлина Коцюбинська так пише про Василя Стуса:

«Рідко випадає зустріти людину такої цілісності, такої одержимості, такої чистоти. Він належить до тих, хто сприймає ідеї, моральні постулати і принципи екзистенціально, будуючи своє життя за цими законами. Облуду, фальш, насильство над думкою він не приймав органічно й реагував на них оголеним нервом, неприховано, відкидаючи такі природні для всіх нас захисні реакції.

Він був не здатен до компромісів зі своїм сумлінням… “Наш єдиний оптимізм – у прямостоянні” – у цьому визнанні весь Стус».

Василь Стус активно займався й громадською, діяльністю, за що був ворогом для радянської влади та неодноразово потрапляв за ґрати. 4 вересня 1965-го року в Києві мала відбутися премʼєра фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків». Напередодні цієї події Україною прокотилася хвиля арештів творчої молоді. На показ фільму зібралася столична інтелігенція, серед якої був і Василь Стус. «Василь піднявся…крикнув, що всі, хто протестує проти арештів, встаньте. Кілька спочатку людей піднялися, потім більше, потім більше. Але не всі…», – так згадує той день Іван Дзюба.

Через цей вчинок Стуса виключили з аспірантури, і йому довелося працювати на різних роботах, виконуючи чорнову працю.

На похороні Алли Горської у грудні 1970 року Василь Стус відкрито заявив, що вбивство художниці було організоване владою. Він усвідомлював, що серед присутніх на похованні були агенти КДБ, які пильно стежили та фіксували все, що відбувалося. Стус не міг змиритися з посиленням ідеологічного тиску та репресій проти дисидентів, які здійснювала радянська влада. У 1968 році він приєднався до підписантів «Листа 139-ти», адресованого Генеральному секретарю ЦК КПРС Леоніду Брежнєву та першому секретарю КПУ Миколі Підгорному, де українська інтелігенція закликала припинити незаконні політичні арешти та переслідування інакодумців. Стус також писав відкриті листи до Спілки письменників та центральних партійних органів, у яких критикував тоталітарний радянський режим за порушення прав і свобод людини в СРСР. 1979-го року увійшов до Української Гельсінської групи.

Двічі відбував покарання в таборах. У 1976 році, під час відбуття першого терміну, він написав заяву про відмову від радянського громадянства: «…Бути радянським громадянином – значить бути рабом…».

Часто опинявся в карцері та оголошував голодування на знак протесту проти жорстокого поводження з ув’язненими. «Але голови гнути я не збирався, бодай шо б там не було. За мною стояла Україна, мій пригноблений народ, за честь котрого я мушу обставати до загину», – «З таборовога зошита», запис 6.

Після другого арешту адвокатом Василя Стуса призначили Віктора Медведчука, який без згоди обвинуваченого визнав його «провину» на судовому засіданні. Цей факт зафіксовано в «Хронике текущих событий» (Самвидав, Москва, 1980, № 58).

Євген Сверстюк згадує: «Коли Стус зустрівся з призначеним йому адвокатом, то відразу відчув, що Медведчук є людиною комсомольського агресивного типу, що він його не захищає, не хоче його розуміти і, власне, не цікавиться його справою. І Василь відмовився від цього адвоката». Але цієї відмови суд не прийняв. Тоді Стуса засудили до 10 років примусових робіт і 5 років заслання.

12 жовтня 1980-го року академік Андрій Сахаров звернувся до учасників Мадридської наради для перевірки Гельсінських угод: «1980 рік в нашій країні ознаменувався багатьма несправедливими вироками. Але навіть на цьому тлі вирок українському поетові Василю Стусу вражає своєю жорстокістю…життя людини безповоротно ламають, що стає платою за порядність, нонконформізм, за вірність своєму «я». Вирок Стусові – сором радянській репресивній системі…».

10 січня 1983 року Василя Стуса покарали роком ув’язнення в камері-одиночці зі зменшенням норми харчування через публікацію його нотаток «З таборового зошита» в самвидаві.

Наприкінці серпня 1985 року Василя Стуса покарали карцером за те, що він, читаючи книгу в камері, сперся рукою на нари. На знак протесту він оголосив сухе голодування і у ніч з 3 на 4 вересня помер. Обставини смерті поета досі викликають суперечки — чи це було наслідком хворого серця, чи навмисне вбивство. 

Це сталося в таборі поблизу села Кучино Пермського краю. Дружині Валентині заборонили поховати Стуса в Україні. Лише після закінчення терміну його ув’язнення, в 1989 році, рідні змогли перевезти його прах на Батьківщину.