Фатальна помилка чи трагічна закономірність: авторська позиція в романі Джона Бойна «Хлопчик у смугастій піжамі»
«Смерть однієї людини – трагедія, а загибель мільйонів – статистика».
Еріх Марія Ремарк
Не будемо дискутувати, чи є це твердження правильним, але події Голокосту доводять протилежне: людство памʼятає як і мільйони страчених євреїв, так і кожного із загиблих. Тому на думку спадають слова з епіграфа до роману Ернеста Гемінґвея «По кому подзвін». Це уривок із проповіді англійського поета Джона Донна: «Ніхто з нас не острів, цілковито сам по собі; кожен – частка континенту, частина суші; якщо море змиє грудку землі, Європа поменшає так само, як тоді, коли б воно змило мис, маєток друзів твоїх або твій власний; смерть кожної людини уймає мене, бо я належу до всього людства; отож ніколи не посилай запитати, по кому подзвін — він по тобі.».
Цей подзвін за жертвами Голокосту, не змовкаючи, лунає над світом уже не одне десятиріччя, і підтвердженням цьому є роман ірландського письменника Джона Бойна «Хлопчик у смугастій піжамі», написаний у 2006 році.
Твір одразу привернув увагу критиків, тож ми згадаємо лише декілька статей на цю тему:
- Н. Гнатенко «Джон Бойн “Хлопчик у смугастій піжамі”. Зображення Другої світової війни крізь долі дітей і дорослих. Теми нацизму та Голокосту в повісті».
- І. Жеребецька «Ми памʼятаємо! Урок за романом Джона Бойна “Хлопчик у смугастій піжамі”».
- К. Савенко «Наївно про жорстокість: “Хлопчик у смугастій піжамі”».
- Д. Шовкопляс «Хлопчик у смугастій піжамі: чи зможе колючий дріт розділити душі людей?».
Автори пропонують своє трактування бестселера. Ми розглянемо його, спираючись на думки І. Казакова та В. Сиротенка, що викладені у їхньому посібнику «Практичні заняття з теорії літератури». У ньому вони виділяють три ключові принципи: композиція, тональність розповіді та невласне пряму мову.
Джон Бойн доволі точно й лаконічно сформулював авторську позицію в останніх рядках роману:
Як бачимо, гуманістичні ідеали письменника висловлені чітко й недвозначно: жахіття Другої світової війни, включно з Голокостом, не повинні повторюватися на нашій планеті. Однак російсько-українська війна, що триває зараз на нашій землі, на жаль, рясніє численними прикладами антигуманної поведінки російських загарбників. Однак мова сьогодні не про це!
Якщо ж говорити про роман Джона Бойна, можна сказати, що головним змістово-художнім принципом, який поєднує весь текст, є принцип двоїстості. І в одних випадках цей принцип обʼєднує персонажів, їхніх долі та подій, що трапляються з ними. В інших же він розмежовує не просто антагоністів, а є тією визначальною міткою, яка відокремлює Добро від Зла, розкриває справжню сутність кожної людини, не залишаючи місця для сумнівів.
При створенні образу головного героя, девʼятирічного Бруно, автор опирається на ключову особливість дітей молодшого шкільного віку — ігрова діяльність як основа світобачення та розуміння світу, саме її підкреслюють педагоги та психологи.
Невипадково в романі кілька разів повторюється (повторення — один із композиційних прийомів для підкреслення авторської позиції), що Бруно все сприймає через призму гри:
- йому не подобається новий будинок через відсутність компанії для ігор;
- після розповіді Шмуля про табір Бруно цікавиться, чи є там інші діти;
- незвичну дружбу зі Шмулем Бруно пояснює тим, що вони не грають разом, але все одно насолоджуються спілкуванням.
Бруно повністю задоволений своїм вигаданим світом і навіть не замислюється над тим, що відбувається навколо нього. Найбільш трагічним у його долі є те, що навіть у момент власної смерті в газовій камері він не усвідомлює всього того жаху, що відбувається, перебуваючи разом із приреченими євреями в замкненому приміщенні.
Автор свідомо не коментує поведінку Бруно, що підкреслює жорстокість нацистської системи. Вона безжально ставиться не тільки до тих, кого вважає «недолюдьми», але й до «арійців», як-от родина Бруно. Його батько отримав посаду коменданта концентраційного табору від самого Фюрера.
Гра неможлива без правил і ролей, і Бруно їх дотримується. Він уявляє себе дослідником. Деякі його дослідження повʼязані з дитячими зацікавленостями, як-от перевірка кількості поверхів у новому будинку або пошук поручнів, по яких можна ковзати. Але більш важливі є ті, що мають зв’язок із реаліями нацистського режиму. Джон Бойн використовує прийом звуження «кута зору», щоб зосередити увагу на головному як для героя, так і для читача. У романі цю «рамку» створюють вікна кімнати Бруно. Якщо з вікна берлінського будинку видно звичну міську вулицю з магазинами та кавʼярнями, то новий вид шокував хлопчика своєю несподіваністю.
Краєвид доповнюється повторюваною деталлю — ротом у формі літери «О», що завжди вказував на подив Бруно. Він побачив нескінченну дротяну огорожу, яку намагався зрозуміти. Саме біля неї відбулася доленосна зустріч із його новим другом — єврейським хлопчиком Шмулем.
Шмуль фактично є двійником Бруно, оскільки між ними багато спільного (вони народилися в один день одного й того ж року). Особливості лише підкреслюють їхню внутрішню схожість та неминучість того, що трапилося з обома героями. Перше описане зображення хлопців показує їхні відмінності:
Між хлопцями є важлива відмінність. Шмуль, хоча й дитина, краще розуміє реальний світ, на відміну від Бруно, який сприймає все через гру. Історія родини Шмуля та перебування в гетто показує, що людина не може повністю відгородитися від світу — він неминуче стає частиною її досвіду. Шмуль ще не може пояснити Бруно всі жахіття нацистського режиму, але його присутність допомагає хлопцю хоча б інтуїтивно поглянути на світ по-іншому. Спостереження за життям увʼязнених відкриває очі Бруно, хоча він ще не до кінця розуміє побачене.
Читач бачить події очима хлопчика, який, здається, мав би кричати від жаху, але цього не стається. Дитина настільки вражена побаченим, що її психіка блокує емоції, залишаючи лише сухий опис фактів. Саме цей ефект автор використовує, щоб приголомшити читача й дати йому час осмислити трагедію, що нависла над людством.
Говорячи про ефект двоїстості в романі, важливо згадати дротяну огорожу. Вона існує не тільки фізично, але й у свідомості людей, впливаючи на їхнє розуміння справедливості. Це розуміння може бути правильним або спотвореним пропагандою. Наприклад, на питання Бруно про призначення загорожі, його сестра Гретель впевнено відповідає, що це потрібно, щоб захистити порядних людей від євреїв, яких вона вважає шкідливими. Вона навіть не допускає, що в них можуть бути свої почуття чи думки — їй вистачає ненависті. Тож коли брат говорить про можливу обопільну неприязнь, сестра категорично заперечує:
Згодом, опинившись на території концтабору, Бруно власне зміг переконатися, наскільки живучою є подібна «філософія»:
Читати про це моторошно, але ще страшніше, що рідні Бруно, який зник безслідно, не відчувають своєї вини. Наприклад, Гретель, повернувшись до Берліна, плаче не через втрачені ляльки чи залишені мапи, а тому, що їй дуже не вистачає Бруно. Вона сумує за братом, але не пов’язує його загибель із євреями, про яких раніше читала йому «проповідь».
Життя показало, що історія з головним героєм не була фатальною випадковістю, а заздалегідь спланованим злочином, жертвою якого став і німецький хлопчик. Дж. Бойн у своєму романі підкреслює, що злочини не бувають випадковими — їх спричиняють різні чинники, і щоб їх уникнути, необхідна спільна боротьба всього людства.
Автор матеріалу
Захарцова Ольга Євгенівна,
Учителька української мови, української та зарубіжної літератур
Ліцей №35 імені Валентина Шеймана Краматорської міської ради Донецької області
Залишити коментар