У класі дитина з ООП: як пояснити іншим учням та ученицям 

Інклюзивне навчання в Україні — уже не «пілот», а щоденна шкільна реальність. У більшості громад працюють інклюзивно–ресурсні центри (ІРЦ), у школах з’являються асистенти вчителя та тьютори, індивідуальні освітні траєкторії й адаптації. Проте головний «інструмент інклюзії» — це культура класу. Саме педагог задає тон: як говорити, як підтримувати, як попереджувати булінг і стигму. 

Ця стаття — практичний посібник: як коректно, просто і безпечно пояснити колективу появу або присутність у класі дитини з особливими освітніми потребами (ООП), і водночас не нашкодити та не порушити конфіденційність. 

Етичні орієнтири й терміни 

Людина — передусім. Використовуємо формулювання на кшталт «дитина з порушенням мовлення», «дитина з аутизмом», «дитина, що користується інвалідним візком». Уникаємо ярликів («інвалід», «хворий», «ненормальний»), а також оцінних слів («бідолаха», «герой»). 

Конфіденційність. Діагноз — приватна інформація. Класу повідомляємо лише те, що дасть змогу організувати взаємодію (наприклад: «однокласнику складно швидко відповідати усно, тож даємо більше часу»), без медичних деталей. 

Попередня згода. Узгодьте із батьками/опікунами і, по можливості, з самою дитиною, що саме і в якій формі ви скажете класу. 

Чому з класом краще говорити відкрито? 

• Запобігання міфам. Якщо вчитель мовчить, діти конструюють власні пояснення. 
• Формування правил гри. Публічно проговорені норми зменшують ризик булінгу. 
• Повага замість жалю. Правильні слова переводять фокус із «відмінностей» на права, підтримку й спільну відповідальність. 

Як говорити з дітьми про однокласника з ООП: покроковий сценарій

1) Підготовка:  

• визначте мету: «Пояснити, як ми працюємо разом, щоб усім було безпечно й зручно»;
• запишіть 2–3 ключові меседжі простими словами; 
• домовтеся з асистентом учителя/тьютором, які правила підтримки озвучуєте (важливо, щоб це було без медичних деталей); 
• продумайте формат: класна година, коло спільноти, короткий вступ перед уроком. 

2) Розмова і пояснення

Почати можна приблизно так: «У нашому класі всі мають право на повагу, безпеку й допомогу. Ми різні, і це нормально. Сьогодні домовимось, як зробити навчання зручним для кожного». Далі надайте конкретні пояснення і настанови. 

Приклади коротких пояснень, зосереджених на діях: 

• «Іллі потрібно більше часу на відповіді, бо він має порушення мовлення. Ми не перебиваємо і чекаємо»; 
• «Марійка швидше втомлюється від шуму. Якщо вона одягла навушники — це спосіб дати можливість собі зосередитись»; 
• «У Данила може бути тьютор. Це дорослий, який допомагає планувати завдання і тримати фокус». 

3) Узгодження правил взаємодії 

Разом з учнями установіть загальні правила класу. 

• Питаємо, перш ніж допомагати. «Чи потрібна тобі допомога?». 
• Без коментарів про тіло чи мовлення. Глузування = порушення правил класу. 
• Даємо час і простір. Право на паузу, альтернативний спосіб відповіді (написати, показати картку, жест). 
• Мова підтримки. «Дякую, що пояснив», «Я почекаю», «Повтори, будь ласка — я хочу зрозуміти». 
• Домовтеся про «сигнали допомоги» (картки «Потрібна пауза», умовний жест «Почекай», «Мені потрібна підказка» тощо). 

4) Закриваємо розмову позитивом 

«Домовленості працюють для всіх: коли комусь важко — клас знає, як підтримати. Це і є справжня команда». 

«Мініскрипти» для типових ситуацій 

Порушення мовлення

«Коли Назар говорить, він може добирати слова довше. Ми даємо йому час і не підказуємо замість нього. Якщо важко — він може написати відповідь або показати картинку». 

Аутизм

«У Софії інколи переповнюється «сенсорний лічильник» — багато звуків і руху. Тоді вона може на хвилину вийти або одягнути навушники. Це не «хитрість», а спосіб продовжити працювати разом із класом». 

Порушення слуху/зору

«Микита краще сприймає, коли ми говоримо, повертаючись обличчям і чітко артикулюємо. Під час обговорень стежимо, щоб один говорить — інші слухають». 

РДУГ

«У Кирила багато енергії; це не «неслухняність». Ми користуємось короткими інструкціями, таймером і рольовими завданнями (роздати картки, бути «тайм–кіпером»), щоб йому було легше тримати фокус». 

Епілепсія (без деталей)

«У разі поганого самопочуття ми діємо за планом учителя. Наша роль — не панікувати, звільнити простір і покликати дорослих». 

Ігри та вправи, які працюють 

«Коло подяк» (3 хв наприкінці дня): кожен називає, за що дякує однокласнику. Формує культуру підтримки. 

«Сходинки допомоги»: на стіні плакат із варіантами «як допомогти однокласнику» (почекати, повторити повільніше, запропонувати написати). 

«Гра один спосіб — три варіанти»: те саме завдання можна «прочитати», «почути», «побачити на картці». Діти будуть бачити, що різні канали сприйняття — це норма. 

Роль «майстра пауз»: щодня інший учень стежить, щоб усім вистачало часу на відповідь. 

Практичні поради для вчителя 

1) Узгодження і межі: 

• домовтесь із батьками/опікунами та ІРЦ, що саме озвучуєте класу;
• зафіксуйте у класних правилах: безпека, повага, право на допомогу і паузу. 

2) Уроки й оцінювання: 

• універсальний дизайн навчання (UDL): пропонуйте кілька способів отримати й показати знання (усно/письмово/візуально/практично); 
• адаптації ≠ послаблення: це інші шляхи до тих самих цілей (більше часу, опорні конспекти, альтернативний формат відповіді); 
• мікроінструкції: коротко, по пунктах, візуальний план уроку на дошці; 
• розсадка: зважайте на світло/шум/дистанцію до вчителя, доступність виходу для «сенсорних пауз». 

3) Командна робота: 

• асистент учителя/тьютор — не «тінь» дитини, а фасилітатор класу. Узгоджуйте ролі, щоб не ізолювати учня;
• «партнери по завданню» — міняйте пари регулярно, щоб уникнути стигматизації «вічних помічників». 

4) Комунікація з батьками: 

• короткий лист/повідомлення: що і для чого ви проговорили з дітьми (без діагнозів); 
• запрошуйте батьків на спільні правила: «Як реагувати на жарти/натяки? Який алгоритм звернення до вчителя?».

5) Антибулінг: дія за 30 секунд 

STOP — NAME — EXPLAIN — ASK. 

• Stop: «Зупиняємося» (фіксуємо порушення). 
• Name: «Це — глузування/образа». 
• Explain: «У нашому класі так не роблять, бо це принижує гідність». 
• Ask: «Що можна зробити інакше зараз?» (відновлювальна дія). 

Фіксуйте інциденти й одразу запускайте відновлювальні практики (не плутати з «покарати й забути»). 

6) Кризові ситуації: 

• майте картку плану вчителя (короткі кроки, контакти, де зібрати клас); 
• відпрацюйте з дітьми «тиху евакуацію»/«паузу без паніки». 

7) Добробут учнів і вчителя: 

• ритм «40–10»: кожні 30–40 хв — коротка руханка або «візуальна пауза»; 
• «щоденник комунікації» (за бажанням): 2–3 рядки між школою і родиною — що вдалося, над чим треба попрацювати; 
• пам’ятайте, що турбота про себе для вчителя — умова стійкої інклюзії. 

Що НЕ можна робити: 

• не розкривати діагнози та медичні деталі; 
• не героїзувати й не жаліти («незважаючи на…», «бідолаха…»); 
• не призначати «постійних нянь» із ровесників; 
• не зводити всю розмову до «відмінностей» — фокус має бути на спільних рисах і можливостях; 
• не виправдовувати некоректну поведінку дитини з ООП лише «особливими освітніми потребами». Межі й правила — спільні для всіх, просто іноді шляхи досягнення різні; 
• не залишати клас без супроводу після розмови. Потрібні регулярні мікронагадування й вправи, а не одноразова «бесіда». 

Корисний ресурс для вчителя 

Щоб знайти ще більше простих і практичних відповідей на складні запитання, рекомендуємо серію «Що робити — цього робити не можна» від ВГ «Кенгуру». 

Ці видання дадуть можливість: 

• попередити булінг; 
• навчити дітей культурі безпеки та взаємоповаги; 
• знайти індивідуальний підхід до кожного школяра; 
• сформувати середовище, де кожен учень відчуває себе важливим і прийнятим. 

Бо інклюзія — це не «особливий режим», а культура, у якій дитина має право бути собою і водночас бути частиною колективу. Коли вчитель бере на себе роль фасилітатора, а не лише «знаннєвого транслятора», клас стає простором поваги й безпеки. Тоді і діти з ООП, і їхні ровесники ростуть у середовищі, де різноманіття — норма, а підтримка — спільна цінність.